Мистецтво, політика і душа: Канни прокинулися та вирішили поговорити серйозно.
Каннський фестиваль народився як акт спротиву. 1939 року група кінематографістів і дипломатів вирішила, що світу потрібна альтернатива Венеційському фестивалю, який на той момент перетворився на трибуну для фашистської пропаганди Муссоліні та Гітлера. Канни мали стати відповіддю вільного кіно: майданчиком, де мистецтво не схиляє голову перед владою.
А потім був 1968-й. Годар, Трюффо, Луї Маль - режисери зупинили фестиваль голіруч, зірвали покази, злізли на сцену і оголосили, що поки Париж горить, вони не збираються спокійно дивитися фільми. Канни захиталися. І вистояли, але вже іншими.
З тих пір минуло чимало десятиліть. І десь між цими революційними моментами та сьогоднішнім днем Канни поступово стали асоціюватися з дещо іншим: з яхтами в гавані, келихами шампанського по €40, сукнями від кутюр і фотографами, які кричать імена зірок на червоній доріжці. Гламур переміг? Здавалося б, так.
І все ж таки, у вівторок вранці журі 79-го Каннського кінофестивалю сіло за стіл прес-конференції та нагадало всім, звідки це місце родом.
Президент журі Пак Чхан-ук, людина, яка подарувала світові «Олдбой» і тим самим назавжди ускладнила стосунки глядачів із восьминогами, одразу задав тон. Мистецтво і політика, оголосив він, — не вороги. «Навіть блискуча політична заява без художнього вираження, це просто пропаганда». Зал кивав. Десь у глибині, певно, нервово заворушився продюсер блокбастера про говорячого робота-рятівника світу.
Пол Лаверті, сценарист Кена Лоуча, людина, яка, схоже, фізично не здатна написати щось без профспілок і несправедливості, пішов ще далі. Він покликав на допомогу давніх греків, нагадавши, що трагедія і комедія завжди були про владу і цінності. «Якщо твір претендує на неполітичність, він насправді найбільш політичний, і просто не здогадується про це». А ще він згадав геноцид у Газі та концентрацію влади в руках технологічних мільярдерів. У журі, схоже, буде жваво. Можливо, навіть із переходом на підвищені тони.
Для порівняння: три місяці тому на Берлінале Вім Вендерс заявив, що кінематографісти мають «триматися осторонь від політики». Канни уважно вислухали і, вочевiдь, вирішили зробити рівно навпаки.
Хлоя Чжао сиділа праворуч від Пак Чхан-ука, режисера, якого вона, судячи з усього, обожнює, і буквально світилася. Не метафорично, а майже фізично: усмішка до вух, очі блищать, коси заплетені в дві акуратні косички. На фотоколі з сонячнима окулярами, вона виглядала як Трініті з «Матриці», якби Трініті після перемоги над системою раптом відкрила для себе медитацію, і тепер збирала глядачів у тиші перед кожним показом, нагадуючи їм, що кіно починається ще до першого кадру.
Коли дійшло до питань про Схід і Захід, а в цьому журі воно просто висіло в повітрі, враховуючи першого президента-кореянця в історії Канн, Хлоя взяла слово з видом людини, яка давно про це думала. Захід, сказала вона, не потребує духовних уроків від Сходу, бо насправді ніколи їх і не потребував. Грецький містицизм, ірраціональне, поетичне, все це завжди було у західній традиції, просто десь загубилося по дорозі між Арістотелем і блокбастерами. «Якщо здається, що я вношу щось східне у західне кіно, -посміхнулася вона, - то ці елементи завжди існували всередині самого Заходу». І на завершення, майже як мантра: «Колись ми всі прийшли з одного місця». Зал затих. Пак Чхан-ук, схоже, непомітно кивнув. А Хлоя Чжао продовжувала сяяти.
Потім прийшла черга найгострішого питання сезону, штучного інтелекту. Демі Мур, яка торік довела, що може не лише зніматися, а й думати, і отримала за це номінацію на «Оскар», підійшла до теми з прагматизмом бувалої людини: «ШІ вже тут. Боротися - програємо. Треба навчитися працювати разом». Коротко, ясно, як людина, яка не перший рік читає новини.
Але потім вона додала щось, від чого захотілося аплодувати: «Те, чого ШІ ніколи не замінить, це душа. Справжнє мистецтво виходить не з фізичного. Воно виходить із духу». ChatGPT у цей момент, мабуть, скромно відвів погляд убік.
Фінал прес-конференції належав Стеллану Скарсґорду, актору, який знімався у стількох фільмах, що, здається, особисто знайомий із половиною світового кінематографу. Коли його запитали як би вiн одним словом описав, як він почувається від запрошення до журі, він відповів: «Нарешті». А потім, з усмішкою шведського філософа, який бачив усе: «Правда, у моїй ході зараз більше кульгавості, ніж пружності. Я переніс інсульт, і підйом усіма цими сходами дався мені нелегко».
Зал розтанув. Це була найкраща репліка ранку і, можливо, всього фестивалю.
Якщо решта Канн триматиме такий рівень, щирості, розуму і самоіронії, то «Золота пальмова гілка» цього року діститься комусь по-справжньому гідному. А Скарсґорд, хочеться вірити, подолає всі сходи, і дістанеться з усiма догори.
Лєна Бассе
