Повернення іранського режисера Джафара Панахі до Канн цього року було значно більшим, ніж просто прем’єра нового фільму. Це був момент розплати з реальністю - після років заборон, арештів і постійного нагляду. Коли прем'єрний показ його стрічки «Це була лише випадковість» 20 травня у залі Grand Théâtre Lumière завершився, глядачі піднялися зі своїх місць. Оплески тривали майже вісім хвилин.
Коли нарешті настала тиша, голос Панахі тремтів. Він говорив не про тріумф: «Як я можу бути щасливим? Як я можу відчувати себе вільним, якщо вони досі там?» - сказав режисер, маючи на увазі іранських режисерів та акторів, які сьогодні перебувають у в’язницях через підтримку руху «Жінка. Життя. Свобода.»
«Сьогодні я тут разом з вами і отримую цю радість, але водночас відчуваю інше. Як я можу радіти? Як я можу бути вільним, якщо в Ірані стільки великих режисерів і актрис нашого кіно сьогодні позбавлені можливості працювати?»
У залі запанувала тиша. Його слова раптом змінили сенс овації: це була вже не тільки подяка за фільм, а й жест солідарності.
Фільм, як моральна пастка
«Проста випадковість» — одна з найтривожніших робіт Панахі. У центрі історії — родина з трьох людей: батько, вагітна мати і маленька донька. Вночі вони їдуть автомобілем і випадково збивають собаку. Зупинившись у майстерні, щоб полагодити машину, батько заходить до гаража, щоб домовитися про ремонт із власником.
У сусідній кімнаті механік не бачить нічного відвідувача. Він лише чує тихий скрип його протеза. Цей звук миттєво повертає механіка в минуле — у в’язницю, де його катували, адже в одного з катів був саме такий протез. Коли незнайомець починає говорити, інтонація його голосу лише підсилює тривогу: чи це і є той самий кат?
Механік вирішує простежити за незнайомцем і викрасти його, хоча й не впевнений у своїй здогадці. Проблема в тому, що він ніколи не бачив обличчя свого ката: під час тортур його завжди тримали із зав’язаними очима. Тому він намагається знайти інших людей, які пережили ті самі тортури, щоб підтвердити свою підозру — і лише тоді помститися йому сповна.
Дві години сумніву
Майже дві години Панахі тримає глядача в стані невизначеності. Механік шукає правду, і глядач шукає її разом з ним.
Фільм наповнений атмосферою клаустрофобного страху, але водночас у нього просочується абсурд. Весільний фотограф нервово розставляє молодят для ідеального кадру. Чиновники холоднокровно вимагають хабарі. Сусіди шепочуться про власні образи. А потім дзвонить телефон викраденого чоловіка. На іншому кінці — голос його маленької доньки: «Мама не слабка… але вона не відповідає». I ця фраза раптом змінює все.
До самого фіналу фільм змушує нас залишатися в моральному вакуумі механіка. Чи можлива справедливість? І яку ціну доведеться заплатити за неї?
Чи здатні ми помститися — ризикуючи стати схожими на ворога?
Чи здатні мовчати — ризикуючи стати співучасниками?
Чи здатні пробачити — ризикуючи приниженням?
Лєна Бассе, Канни
