На Каннському фестивалі час іноді поводиться дивно. Дні минають із шаленою швидкістю, але деякі фільми змушують його раптом сповільнитися так, ніби хвилини стають довшими, а простір навколо розширюється. Саме таким виявився новий фільм філіппінського режисера Лава Діаса «Магеллан», прем’єра якого відбулася 18 травня.
Стрічка триває «всього» 160 хвилин, майже короткометражка за мірками режисера, якого вважають одним із головних майстрів так званого повільного кіно. Для Діаса тривалість не просто форма, а спосіб мислення. Його фільми часто розгортаються годинами, а найдовший - «Еволюція філіппінської родини» - триває понад десять годин.
У «Магеллані» режисер звертається до історії великого мореплавця Фернана Магеллана, якого у фільмі з несподіваною внутрішньою силою грає Ґаель Гарсія Берналь. Але ця стрічка зовсім не класична історична сага про відкриття нових земель. Навпаки, Діас перетворює історію колоніальної експедиції XVI століття на медитацію про внутрішню подорож людини.
Так, на екрані ми бачимо шлях Магеллана через океани, його експедиції та зіткнення з новими світами. Але фільм майже не говорить про завоювання. Він говорить про витривалість. Про одержимість. Про віру. І про повільне, майже непомітне руйнування людського духу.
У фільмі багато тиші. Багато темряви. Багато часу.
Кадри виглядають так, ніби перед нами оживають старі живописні полотна. Обличчя повільно виринають із темряви, промені світла розрізають густі тіні, а постаті людей часто залишаються нерухомими, ніби застрягли між століттями. Лише хвилі океану постійно рухаються. Вони приходять і відступають, приходять і відступають, нагадуючи про безмежність часу. Про час, який існував задовго до нас і який триватиме після нас.
Фільм не поспішає пояснювати історію і не намагається зробити її зручнішою чи простішою для глядача. Навпаки, він дозволяє образам, паузам і тривалості говорити самим за себе.
І дивним чином саме ця стриманість пробуджує цікавість.
Після показу я раптом згадала про книжку, яка чекає на мене вдома — Стефана Цвейга «Магеллан. Завойовник морів». Я давно планувала прочитати її, коли повернуся додому. І тепер ця думка здалася ще більш неминучою. Мабуть, це і є один із найкращих компліментів для кіно. Коли фільм не просто закінчується, а відкриває двері до ще однієї подорожі.
Лєна Бассе, Канни
