Бруталіст: номінант на Оскар 2025 і один із найкращих фільмів минулого року.
Фільм, що розвінчує міф про "американську мрію" через архітектуру бруталізму, змушуючи нас замислитися: що важливіше — шлях чи пункт призначення?
- Що відбувається, коли "американська мрія" руйнується? -
Це питання лежить в основі The Brutalist — фільму, який багато критиків назвали найкращим у 2024 році. Його режисер і співавтор сценарію, 36-річний Бреді Корбет, взяв на себе надзвичайно амбітний виклик—створити візуально приголомшливий, глибоко особистий фільм з незалежним бюджетом, трохи менше ніж 10 мільйонів доларів. Дивовижним чином він і його дружина, норвезька режисерка Мона Фаствольд, зуміли зробити картину, що виглядає як голлівудський блокбастер за 100 мільйонів. Але шлях до цього був непростим. Вони витратили сім виснажливих років на створення The Brutalist, і обидва настійно не радять іншим режисерам повторювати їхній досвід.
Попри всі труднощі, їхні зусилля не були марними. Фільм мав прем’єру на Венеціанському кінофестивалі минулого року, де отримав п’ять нагород, зокрема престижного Срібного лева. Відтоді він продовжує збирати відзнаки. На 82-й церемонії Золотого глобуса The Brutalist здобув три головні нагороди: Найкращий драматичний фільм, Найкращий режисер та Найкращий актор у драматичному фільмі (Едрієн Броуді). А тепер, маючи десять номінацій на 97-й Оскар, фільм готовий справити ще більший вплив.
Однак для Корбета нагороди - це не головне. Він вважає, що вже досяг своєї мети: фільм завершено, він знайшов свого глядача й викликав дискусію.
Після трьох переглядів фільму я теж стала частиною цих дискусій і мала змогу особисто поспілкуватися з Бреді Корбетом і Едрієном Броуді про цю монументальну стрічку.
"Те, що фільм обговорюють стільки місяців поспіль, вже зробило для нього все, що потрібно," — сказав мені Корбет. "Це допомогло нашим дистриб’юторам зробити так, щоб фільм, який багато хто вважав «неможливим для розповсюдження», таки знайшов свого глядача."
Справді, ця стрічка стала глобальною культурною й інтелектуальною подією, хоча вона точно не для всіх. Це три з половиною години кінематографічного досвіду з 15-хвилинною перервою—фільм, що змушує думати, а не просто розважати в традиційному голлівудському сенсі. Але саме це робить його таким захопливим. Це не просто історія—це подорож, що розгортається поступово, шар за шаром, занурюючи нас у світ, який одночасно грандіозний і до болю інтимний.
- Монументальна історія у формі бруталізму -
У центрі The Brutalist—історія виживання, як особистого, так і творчого. Вона слідує за Ласло Тотом, угорським єврейським архітектором, який пережив Голокост і переїхав до США, сподіваючись розпочати нове життя.
З перших хвилин фільм занурює нас у його світ, передаючи відчай і терміновість його втечі. Вступна сцена—одна з найінтенсивніших, які я коли-небудь бачила—хаотична, приголомшлива, але водночас ретельно спланована. Звук і зображення стикаються, створюючи відчуття дезорієнтації, що відображає психологічний стан Ласло.
Фільм швидко руйнує його ілюзії щодо "країни можливостей", і цей контраст чудово символізує перевернута Статуя Свободи—настільки потужний образ, що саме він став обличчям кінострічки на її офіційному постері.
The Brutalist—це не просто посилання до архітектури, а ціла заява, маніфест. Сам бруталізм виник у післявоєнну епоху, як реакція на руйнування, це стиль, який відкидав декоративність на користь суворих, монументальних структур. Він мав бути практичним, здатним витримати випробування часом і тиском. Але водночас це був політичний маніфест—рух, який, як і Ласло, викликав спротив через свою непохитну сміливість.
Одна з ключових натхнень Корбета—книга "Архітектура в уніформі" Жана-Луї Коена, що досліджує, як військові матеріали сформували модерністський дизайн 1950-х років. Він побачив у бруталізмі ідеальну візуальну метафору для травми Ласло—його стійкості, його боротьби, його тягаря історії.
Ворожнеча між архітектором і його покровителем, мільйонером Гаррісоном Ван Бюреном (якого блискуче зіграв Гай Пірс), стає центральним конфліктом фільму. Гаррісон вважає себе меценатом, але його щедрість має ціну. Він хоче контролювати художника, якого фінансує, спрямовувати його бачення у вигідне для себе русло.
- Не Вікіпедія, а кінематографічний досвід -
Це не стандартна історична драма. Корбет не прагне подавати історію у вигляді сухих фактів чи відтворювати її у підручниковому форматі. Замість цього він створює щось набагато більш занурююче—щось, що передає атмосферу часу та місця, а не просто хронологію подій.
"Я думаю, що більшість біографічних фільмів схожі на статті у Вікіпедії,"—пояснює Корбет. "Це просто набір дат і фактів, причин і наслідків. Це надто лінійно й спрощено, і мені це не цікаво."
Замість цього він використовує більш багатошаровий, майже сновидний підхід, натхненний письменниками Робертом Музілем і В.Г. Зебальдом. Його мета—не просто розповісти історію Ласло, а занурити нас у його світ, змусити відчути тягар історії, як щось живе, що постійно нагадує про себе.
Ласло також далеко не святий. Занадто часто історії про тих, хто вижив, зображують їхніх героїв, як ідеальних, благородних людей. Але The Brutalist йде іншим шляхом. Ласло—геніальний архітектор, так, але він також глибоко вразливий. Він бореться з залежністю, робить помилки, має складні стосунки з оточенням. Він—людина. І саме цей вибір робить його більше, ніж просто історичною постаттю—він стає кимось, із ким можна співпереживати, чиї труднощі здаються справжніми. І це, мабуть, найсильніший аспект фільму.
Фільм наповнений символами та метафорами, настільки майстерно вплетеними в оповідь, що глядачі усвідомлюють їхню справжню суть лише згодом. У своїй основі The Brutalist—це історія про вічну боротьбу митців. Ласло уособлює тих, хто залежить від фінансування, але змушений постійно відстоювати своє бачення перед своїми заможними патронами, які часто не мають жодного художнього хисту. І легко уявити, що Бреді Корбет бачить у цьому конфлікті й власний досвід.
- Архiтектура i кiно -
Корбет навмисно обрав архітектуру як основу своєї історії. На відміну від інших видів мистецтва, архітектура не може існувати без фінансування—вона вимагає комісій, матеріалів і роботи багатьох фахівців. Це робить її особливо залежною від зовнішніх чинників, на відміну від інших візуальних мистецтв, які можна створювати незалежно.
"Ми хотіли зробити фільм про динаміку між митцем і його покровителем,"—зізнається Корбет. "Тому що будівництво архітектурної споруди та створення фільму вимагають приблизно однакової кількості людей, залежно від масштабу проєкту. Ми вважали, що це ідеальна тема для вираження багатьох наших власних розчарувань, пов’язаних із кіновиробництвом."
Бреді Корбет знає, про що говорить. Незважаючи на їхній відносно молодий вік, і він, і Едрієн Броуді мають за плечима довгі кар'єри—обоє почали працювати ще в дитинстві.
Хоча Броуді досяг масового успіху, ставши наймолодшим лауреатом премії Оскар у категорії Найкращий актор за роль у фільмі "Піаніст" у 29 років, Корбет ніколи не бачив себе лише актором—незважаючи на те, що знімався у таких метрів, як Міхаель Ганеке та Ларс фон Трієр.
Замість цього він вирішив стати режисером і вже до 25 років підписав контракт на постановку свого першого повнометражного фільму "Дитинство лідера". Це був амбітний проєкт—незалежна історична драма, для якої знайти фінансування було нелегким завданням.
На щастя, фільм не просто вийшов на екрани, а й здобув визнання—він був представлений у конкурсній програмі Венеційського кінофестивалю в секції Orizzonti й отримав дві нагороди: Найкращий дебют та Найкращий режисер.
Корбет пізніше зізнався:
"Ця нагорода була для мене особливо важливою, тому що це був грошовий приз. Він дав мені можливість спокійно сісти й написати сценарій для Vox Lux. Адже "Дитинство лідера" залишило нас без копійки."
- Фінальна сцена, що змушує замислитися -
Знаючи це, фінальна сцена The Brutalist, що відбувається у 1980 році на церемонії відкриття персональної виставки Ласло на Венеційському Бієнале, набуває ще більшого сенсу. Серед представлених проєктів, один особливо привертає увагу—остаточний монумент, профінансований Гаррісоном на честь його матері, який моторошно нагадує концтабір. При тому, Ласло байдуже слухає виступ про те, що пункт призначення важливіший за шлях.
Якщо Бредi насправдi баче в Ласло самого себе, то ця сцена змушує задуматися над тим, які саме реальні історії стоять за створенням першого фільму Корбета. І сподіватися, що деякі попередні сцени у The Brutalist—лише метафори.
- Смілива художня візія -
Корбет завжди був режисером, який не йде на компроміси. The Brutalist побудований так само, як і архітектура, яку він зображує—монументальний за масштабом, безкомпромісний за стилем і глибоко політичний.
Рішення знімати фільм на плівку було для нього принциповим. "Мене завжди дивувало, що однією з перших статей бюджету, яку урізають у кіно, є сама плівка. Ти ж знімаєш фільм—чому б не зробити пріоритетом саму його суть? Кожен кадр—це і є кіно," — пояснює Корбет. Хоча він визнає, що цифрове кіно має свої переваги, для нього це питання естетичного вибору. "Я не проти цифрових технологій. Але для мене це як малювання аквареллю або олійними фарбами. Я віддаю перевагу олії—за її текстуру, за глибину."
Попри скромний бюджет, Корбет залишався відданим своєму рішенню знімати на плівку, ретельно контролюючи кількість відзнятого матеріалу, щоб зробити це фінансово можливим. "Багато хто вважає, що знімати на плівку—це занадто дорого, але все залежить від того, як ти це робиш. Якщо камери працюють годинами без зупинки, тоді, звісно, цифровий формат вигідніший. Але якщо бути точним і продуманим у своїх зйомках, то плівка цілком доступна,"—стверджує він.
Ще одним радикальним рішенням було використання VistaVision—рідкісного формату, який зазвичай застосовують для візуальних ефектів.
"Зараз VistaVision майже не використовують для художніх фільмів," — каже Корбет. "Останні значні випадки—це «Vengeance Is Mine» (1979) і «A Tale of Two Sisters» (2003). Ми використали VistaVision для значної частини The Brutalist, що робить його одним із наймасштабніших фільмів у цьому форматі за останні десятиліття."
VistaVision-камери величезні, важкі, і працювати з ними було непросто. Але їхня масивність і глибина зображення ідеально відповідали естетиці бруталізму—це ще більше підсилювало відчуття монументальності, яке фільм передає глядачеві.
- Вічна боротьба між мистецтвом і владою -
Створення такого фільму, як The Brutalist, завжди було викликом. Корбет відкрито говорить про напруженість у стосунках між художнім баченням і фінансовою підтримкою. У попередніх проектах він стикався з токсичними виробничими відносинами. Проте цього разу творча команда залишилася незмінною, що дозволило зробити фільм особистим і безкомпромісним.
Коли я говорю з Едрієном Броуді—актором, відомим своєю проникливістю та здатністю красномовно висловлюватися—він підтверджує мої здогадки щодо центральних тем фільму: "Все походить від Бреді та Мони—його дружини, творчої партнерки та співавторки сценарію. Багато труднощів, які переживає Ласло як художник, натхненні реальними труднощами, з якими стикалися вони самі. Це також про пригнічуючу природу будь-якої індустрії та розрив між художніми амбіціями та потребами тих, хто фінансує мистецтво. Я дуже поважаю Бреді, тому що значна частина цього фільму—це він, його переконання, його наполегливість. Я вже казав це раніше—це неймовірно сміливий фільм, але його створення не було без страху, без жертв, без труднощів. Це була семирічна подорож, і я дуже вдячний, що міг допомогти представити цю історію. Боротьба за те, щоб не йти на поступки та відстоювати свою точку зору, є величезною частиною життя багатьох митців. І багато хто з них врешті-решт здається."
Але не Бреді Корбет.
Він вірить, що, якими б важкими не були ці роки боротьби, скільки б вони не вимагали поту, крові та сліз, кінцевий результат може надихнути—так само, як колись надихнули його.
- Історія, що резонує в наш час -
Хоча The Brutalist—це історична драма, її теми відчуваються надзвичайно сучасними. Це історія про імміграцію, владу, мистецтво та комерцію. Про вічну боротьбу між тими, хто створює, і тими, хто контролює. "Ми всі є дітьми та онуками іммігрантів,"—розмірковує Корбет. "Ця історія була б актуальною в будь-яку епоху."
Але сьогодні, коли суперечки про ідентичність, можливості та свободу мистецтва спалахують дедалі частіше, The Brutalist звучить особливо гостро. Це не просто фільм—це вислів, мистецький акт, що кидає виклик. І, як і архітектура, якій він віддає шану, він стоятиме непохитно, привертаючи увагу, змушуючи думати й відчувати.
Це фільм, який неможливо проігнорувати.
Це фільм, який вимагає не просто перегляду—він вимагає, щоб його відчули.
Лєна Бассе
