Є фільми, після яких виходиш із залу трохи іншим.
А є такі, після яких ще кілька хвилин просто сидиш, не розуміючи, де ти: у Каннах чи десь посеред пустелі. Саме так сталося зі мною після світової прем’єри «Сірат» іспанського режисера Олівера Лаше, що відбулася 15 травня в основному конкурсі 78-го Каннського кінофестивалю.
Just wow.
Цей фільм буквально підірвав мені мозок. Найпростіше пояснення, яке спало мені на думку дорогою з Гранд Театру Люм’єр: Mad Max у реальному житті, але серед рейверів у марокканській пустелі.
«Сірат», це драматичне роуд-муві, зняте Лаше разом із його постійним співавтором Сантьяго Фільолом. У центрі історії: батько на ім’я Луїс (його грає чудовий Серхі Лопес), який разом із сином вирушає до південного Марокко на пошуки зниклої доньки Мар. Вона кілька місяців тому зникла на одній із рейв-вечірок, що проходять у горах і пустелях Сахари.
Батько й син приходять на черговий рейв. Навколо них електронна музика, пил, люди з різних країн, які шукають свободи або втечі від реальності. Герої роздають фотографії Мар, питають, чи хтось її бачив. Але відповідей немає.
Натомість з’являється новий шлях. Разом із групою рейверів вони вирушають далі, на «останню вечірку», що має відбутися ще глибше в пустелі. І ця подорож перетворюється на щось більше, ніж просто пошук людини. Це рух до межі: фізичної, психологічної, майже містичної.
Недарма назва фільму така символічна.
«Сірат» в арабській традиції означає «шлях» або «дорогу». Але також це назва вузького мосту, що, згідно з ісламськими уявленнями, з’єднує пекло й рай. Міст, який кожна душа має перейти після смерті.
У фільмі Лаше цей міст проходить через пустелю.
Режисер, народжений 1982 року у Франції в іспанській родині, давно відомий своїм особливим кінематографічним стилем. Його попередні фільми, «Ви всі — капітани» (2010), «Мімоси» (2016) та «Вогонь прийде» (2019), теж були глибоко занурені в стихії природи, тишу й духовний пошук. Але в «Сіраті» він додає до цієї медитативності щось нове: енергію електронної музики, майже апокаліптичний драйв і дивну, гіпнотичну свободу.
Особливу атмосферу створює і кастинг. Окрім Серхі Лопеса, більшість акторів, це непрофесіонали, знайдені під час вуличних кастингів. І це відчувається. Вони не «грають» рейверів, вони ніби і є цими людьми, які живуть поза системою, мандрують фестивалями, танцюють під техно десь між Європою та Африкою.
Камера показує безкраї панорами пустелі, де люди виглядають крихітними піщинками. Саундтрек, потужний, майже фізично відчутний, б’ється разом із серцем. У якийсь момент здається, що це вже не просто кіно, а стан. І водночас у цьому фільмі, попри весь його трагічний відтінок, є дивовижна ніжність. Навіть на краю світу, навіть у майже апокаліптичному ландшафті, люди продовжують допомагати одне одному.
«Сірат», це подорож між відчаєм і надією.
Між шумом рейву і тишею пустелі.
І, здається, саме такі фільми нагадують, навіщо взагалі існують кінофестивалі. Інколи достатньо двох годин у темному залі, щоб відчути, що ти теж ідеш цим тонким мостом, разом із героями, музикою і вітром Сахари.
Лєна Бассе, Канни
