- Документальне кіно -
Поки Голлівуд вирішує, кому ж дістануться Оскари за торішні фільми, Санденс з успіхом завершив покази нових картин, створених молодими авторами, які тонко відчувають пульс часу.
Санденс, як відомо - це фестиваль незалежного кіно, який щорічно проходить у місті Парк Сіті в штаті Юта, і він по праву вважається головним кінофестивалем так званого соціального кіно. За 45 років його існування склалася система відбору фільмів, що найбільш повно відображають злободенні проблеми сучасного суспільства.
Невипадково саме документальними картинами так славиться Санденс. Навіть цього року, з п'яти оскарівських номінацій на найкращий документальний фільм, прем'єри трьох із них відбулися минулого року на Санденсі.
Серед документальних фільмів, представлених на цьогорічному фестивалі, особливе місце займає фільм про трагедію українського Маріуполя, знятого журналістами Associated Press.
Про «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова дуже важко писати, але ще важче його дивитися. Заснований на зйомках його журналістської команди на вулицях вже сумнозвісного портового міста, що одним із перших прийняв на себе удар путінської так званої «визвольної» військової операції, цей фільм не вкладається у звичні канони. Це більше ніж спроба створення на екрані реальності, власне, це і є та сама реальність, свідками якої стають глядачі. Вона настільки болісна, що часом її неможливо винести фізично.
Мені здається, що я ще ніколи не бачила війну так близько і на такому великому екрані. Не кіношну війну, а справжню. Коли бачиш, як башта не обгорілого, а цілком боєздатного танка, на якому білою фарбою намальована буква Z, повільно повертається в бік камери так, що дуло виявляється спрямованим прямо на тебе. Коли бачиш, як в операційній вмирає дитина і жодні спроби лікарів інтубувати її та запустити серце за допомогою дефібрилятора не в змозі реанімувати чотирирічного хлопчика. Коли бачиш, як ридає сивий чоловік над тілом 16-річного сина, якому уламки ракети розтрощили ноги і той загинув від втрати крові. Як плачуть лікарі, які працюють і вдень і вночі, як медсестри пхають нашатир родичам тих, кого вони не змогли врятувати. Але найстрашніше, що дивлячись на всі ці жахи, які впали на людей і в прямому, і в переносному значенні цього слова, неможливо заспокоїти себе тим, що «це лише кіно».
І тому так важливо, аби цей фільм побачили глядачі по всьому світу. Судячи з того, що «20 днів у Маріуполі» отримав приз глядацьких симпатій у розділі «Міжнародне документальне кіно», фільм залишив свій слід у серцях гостей Санденса.
У розділі ж Американського документального кіно приз глядацьких симпатій завоював фільм молодої режисерки Мадлен Гевін «За Межами Утопії». Фільм розповідає про те, через що доводиться проходити тим жителям Північної Кореї, які наважуються втекти з країни у пошуках вільного життя у демократичному суспільстві. Сухопутний кордон із Південною Кореєю охороняється, як зіниця ока і тому втікачі змушені обирати інший шлях через Китай, з яким Північна Корея межує вздовж річки Ялуцзян. Але навіть після того, як вони вже пробралися на територію Китаю, багато з них потрапляють до рук китайської влади, яка повертає їх назад до Північної Кореї, де втікачів у кращому разі відправляють до таборів. А все тому, що Китай, як соціалістична держава підтримує уряд Північної Кореї. Так само, як і В'єтнам, куди далі прямують щасливчики, яким вдається перейти китайсько-в'єтнамський кордон. З В'єтнаму до Лаосу, де також не можна розслаблятися ні на хвилину. І лише потрапивши до Таїланду, втікачі здаються місцевій владі, яка висилає їх вже до Південної Кореї.
Завдяки творцям цього фільму, глядачі стають свідками такої наднебезпечної одісеї на прикладі двох північнокорейських сімей, яким допомагав пастор із Південної Кореї.
Незважаючи на жахливі умови, в яких мешкають північні корейці, вже саме рішення залишити країну, є для більшості з них великим проривом у мисленні. Справа в тому, що пропаганда «унітарної соціалістичної держави» працює як годинниковий механізм і переважна більшість жителів впевнені, що вони живуть у справжньому раю. Показово, що найбільше схильні до пропаганди діти та люди похилого віку. Іноді минають роки, перш ніж люди звільняються від нав'язаних їм уявлень про райське існування в Північній Кореї та усвідомлюють їх утопічність.
На прем'єрі фільму була присутня одна із цих сімей. Не дивно, що люди в залі стоячи аплодували сміливості та витривалості членів цієї родини, яка складається з батьків, двох дітей та 80-річної бабусі. Багато хто хотів поставити запитання і дізнатися, наскільки змінилося життя кожного з них, відколи вони почали жити в Південній Кореї.
Якщо вже говорити про витривалість і сміливість, то не можна не згадати ще про один фільм, який не отримав жодних призів, але, безсумнівно, залишив незабутнє враження у багатьох глядачів.
Фільм «Глибокий Вдих» ірландської режисерки Лори Макганн про фрідайвінг, безперечно, для багатьох став відкриттям. Далеко не всі знають про те, наскільки розвинений цей унікальний вид спорту, який за небезпекою та маніакальністю можна порівняти зі скелелазінням. Мало хто з прихильників фрідайвінгу, які регулярно змагаються між собою за світові рекорди, кидають це заняття з власної волі. Можливо, саме тому, при пірнанні в так звані «блакитні діри», щороку гине більше людей, ніж при підкоренні Евересту. На прикладі історії італійської атлетки Алішії Цекіні, яка з дитинства мріяла про фрідайвінг, глядачам пропонується пізнати з екрана глибини цього виду спорту, який було б правильніше назвати стилем життя.
Ще до початку Санденса, фільм, знятий А24, був куплений Нетфліксом, що забезпечує можливість бути побаченим великою кількістю глядачів. Я ж рада тому, що змогла подивитися цей найкрасивіший фільм на великому екрані, поринувши з головою в невідомий мені досі світ. Картину глядачі зустрічали довгими оваціями.
- Художні Драматичні Фільми -
Продовжуємо розповідь про фільми, показані цього року на Санденсі. Так само, як і документальне кіно, драматичні картини, представлені на фестивалі незалежного кіно, найчастіше реагують на злободенні проблеми сучасного світу, відображаючи таким чином тенденції його розвитку. Часто, аналізуючи тематику цих фільмів, можна визначити, що ж найбільше хвилює людей просто зараз.
Улюбленцем фестивалю, який обирається голосами глядачів серед усіх повнометражних картин, як документальних, так і драматичних, став цього року фільм «Радикал» Крістофера Залла. Картина мексиканського режисера торкається теми проблем освіти серед дітей, які виховуються у неблагополучних сім'ях. Історія шкільного вчителя, який вирішив за будь-яку ціну пробудити в учнях справжній потяг до знань, заснована на реальних подіях. У 2012 році вчитель середньої школи одного невеликого мексиканського містечка зробив нестандартні методи навчання, надаючи учням самим знаходити шляхи для вирішення тих завдань, які їм цікаві. Результати такого навчання виявилися феноменальними та були опубліковані у кількох журналах.
У ролі вчителя-радикала знявся знаменитий мексиканський актор, Еухеніо Дербес, якого глядачі, напевно, запам'ятали з його роботи у картині «CODA: дитина глухих батьків», де він виконав роль керівника шкільного хору.
Крістофер Залла також далеко не новачок на Санденсі. У 2007 році його дебютний фільм «Батько рідний» став першою іспаномовною картиною, яка завоювала на престижному фестивалі Гран-прі журі, що традиційно вважається однією з головних нагород.
Цього року цієї нагороди був удостоєний фільм американської режисерки А.V.Rockwell «Тисяча і один», що розповідає нью-йоркську історію молодої чорношкірої жінки, яка викрала шестирічного хлопчика з прийомної сім'ї та виховувала його протягом більше десяти років. Незважаючи на відсутність роботи та житла, численні фінансові та особисті проблеми, їй вдається виховати хлопця, якого готові прийняти на навчання найкращі університети. І коли, здавалося б, настає момент, який повинен увінчати неймовірну історію чорношкірої Шехерезади щасливим кінцем, минуле, як величезна хмара накриває з головою її та сина, розбиваючи вщент її повітряні замки.
У головній ролі знялася Таяна Тейлор, співачка, актриса та хореограф, яка працювала з Бейонсе під час створення її музичних кліпів. Енергія Таяни захоплює глядачів із перших кадрів, змушуючи знову і знову вдивлятися в її обличчя, фігуру, манеру триматися, сперечатися, долати перешкоди. І не здаватися. Безперечно, це один із фільмів, який не залишає глядача байдужим.
Говорячи про проблеми виховання, хочеться обов'язково подякувати творцям комедії «Театральний Табір», знятій Моллі Гордон і Ніком Ліберман, за той сміх, який вони подарували глядачам Санденса, які щодня занурюються в глибини соціальних проблем.
Як каже сама за себе назва картини, її дія відбувається у літньому дитячому театральному таборі, де діти найчастіше виявляються дорослішими і відповідальнішими за самих викладачів. Більшість сцен створювалися за допомогою імпровізації і можливо саме тому вони змушують глядачів реготати до сліз. Фільм отримав спеціальний приз за найкращий акторський ансамбль.
Повертаючись до серйозних соціальних тем, не можна не відзначити, що на фестивалі були представлені одразу два художні фільми, які розповідають історії про долі іранських жінок. Звичайно, такий інтерес до персидської феміністичної теми не випадковий. Численні протести, що відбулися минулого року в Ірані під гаслом «Жінка, Життя, Свобода», після того, як у поліцейській дільниці померла Махса Аміні внаслідок нанесених їй численних травм за «неналежне носіння» хіджабу, змусили звернути на себе увагу фільмейкерів, і глядачів.
Драма «Шайда», знята Нурі Ніасарі, розповідає про молоду іранську жінку, яка ховається разом із шестирічною дочкою в австралійському притулку для жінок в очікуванні на отримання розлучення з ґвалтівником-чоловіком.
Іранська актриса, Зар Амір Ебрахімі, нагороджена торік на кінофестивалі в Каннах призом «Найкраща Актриса» за гру у фільмі «Священний Павук», також виконала в «Шайді» головну роль. Цього разу вона постала перед глядачами в образі тендітної, витонченої і в той же час сильної жінки, яка готова йти всупереч віковим традиціям, щоб захистити і себе, і дитину від нападів жорстокості власного чоловіка.
Безумовно, потужний дебют Нури Ніасарі високо оцінили глядачі, які присудили її картині приз глядацьких симпатій у секції «Світова драма». Режисерці, яка у дитинстві жила в австралійському жіночому притулку зі своєю мамою, вдалося передати свої дитячі емоції та спогади, пов'язані з цим досвідом. За її словами, це був її «перший досвід свободи, коли вона жила поряд з іншими жінками і дітьми, які прагнуть жити без страху.
Незважаючи на те, що моя мати була далеко від нашої іранської родини, моя мама навчила мене як говорити на фарсі, як святкувати Новруз, як танцювати, використовуючи національну традиційну мову пластичного руху, декламувати вірші. І найголовніше, вона розповіла мені про стійкість та силу іранських жінок».
Інший фільм про долю іранських жінок, показаний на Санденсі та назва якого теж говорить сама про себе, - “Персидська версія”, отримав одразу два призи: Приз глядацьких симпатій у секції Американського драматичного кіно, а також приз за найкращий сценарій.
Мар'ям Кешаварз, яка народилася і виросла в США в іранській сім'ї, також розповіла у дебютній картині свою власну історію. Незважаючи на явну кількісну перевагу чоловічих персонажів у картині, це безумовно драма, що розповідає про непрості стосунки матері та дочки, які ускладнюються не тільки нерозумінням, пов'язаним з різницею у віці, але також з культурними відмінностями. Благо, що лейтмотивом цих стосунків є пісня «Дівчата просто хочуть повеселитися».
Сімейна історія кількох поколінь від американо-ірансього режисера-письменника присвячена безстрашним іранським жінкам.
- Стопами батьків -
«Погана поведінка» Еліс Енглерт розповідає про пошук взаєморозуміння між матір'ю та дорослою дочкою. Молода режисерка з Нової Зеландії, яка до цього часу знайома глядачам з акторських ролей, мабуть, взяла за основу сюжету роботи реальних проблем. Справа в тому, що Еліс Енглерт, яка зіграла у своїй картині роль дочки, у житті є дочкою тієї самої Джейн Кемпіон, першої жінки, яка завоювала «Золоту Пальмову Гілку» на канському фестивалі з фільмом «Піаніно». Джейн і сама знялася в дебютній картині доньки, хоч і не в ролі матері, а в ролі лікаря, яка наказує «дочці» повний спокій після отриманої травми. У ролі матері знялася Дженіфер Коннолі, яка з психофізики цілком потрапляє в образ Джейн. Наскільки автобіографічна сама історія, розказана у фільмі, що почалася з ретриту і мало не закінчився вбивством, залишається лише гадати. Але вона точно не залишає глядачів байдужими.
«Нескінченний басейн» Брендона Кроненберга - вишуканий хорор з елементами еротики на популярну нині тему про те, як багатії розважаються під час відпустки і про те, що за гроші не можна купити ані любов, ані талант. Син Девіда Кроненберга, ветерана боді-хорор безумовно продовжує справу батька, Мія Готт, яка годує грудьми Олександра Скарсгаарда - погодьтеся, це крутий пітч!
- ЛГБТ тема -
"Кассандро" by Roger Ross Willams - історія про мексиканського лучадора. Луча Лібре - це унікальна форма боротьби, що характеризується барвистими масками, швидкістю маневрів та численними атаками у стрибках. Гаель Гарсія Барнель, просто чудовий у ролі легендарного лучадора-гея з Ель Пасо.
«Пасажі» by Ira Sachs романтична та еротична історія молодого амбітного режисера Томаса, який живе в Парижі і закохується в молоду жінку на ім'я Агата. Все б нічого, але Томас одружений на Мартіні (Бен Вїшоу), про що знають усі герої цієї історії. Неймовірно відвертий фільм у всіх сенсах.
- Проблеми побудови сім'ї -
«Чесна гра» Клої Домонт, ще одна романтична та еротична історія молодих людей з різницею не тільки в тому, що вони живуть у Нью-Йорку. Емілі і Люк божеволіють один від одного, але лише доти, поки професійні амбіції не стають на шляху їх «happily ever after», іншими словами, глядачам доведеться з'ясувати, чи жили вони «довго і щасливо і померли в один день» чи ні .
"Pod Generation" by Chloe Domont, фантазія на тему про те, що очікує людство в майбутньому, якщо воно піде шляхом розвитку методів позаутробного запліднення та вирощування плоду в пластиковому яйці, званому "Pod".
А ось і переможці в основних категоріях:
Улюбленець фестивалю: «Радикал» (Мексика)
Американське драматичне кіно
Гран-прі журі: «Тисяча та один»
Приз глядацьких симпатій: «Перська версія»
Американське документальне кіно
Гран-прі журі: «Політ на Марс: Проект Ніккі Джованні»
Приз глядацьких симпатій: «За межами утопії»
Міжнародне драматичне кіно
Гран-прі журі: «Задира» (Велика Британія)
Приз глядацьких симпатій: «Шайда» (Австралія)
Міжнародне документальне кіно
Гран-прі журі: «Вічна пам'ять» (Чилі)
Приз глядацьких симпатій: «20 днів у Маріуполі» (Україна)
Текст: Лєна Бассе
Фото: Лєна Бассе, Sundance Institute
